ІСТОРІЯ ДОНЕЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО МЕДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Медико-санітарне обслуговування трудящих Донецького басейну в дореволюційний період було вкрай примітивним. Напередодні жовтневих подій в Донбасі нараховували лише 950 лікарняних ліжок і 154 лікарі. Навіть в одному з головних промислових центрів краю – Юзівці до 1913 року єдиною лікувальною установою значилася лікарня металургійного заводу. Вона була відкрита ще в 1873році, через чотири роки після заснування Юзівки, й у перші роки свого існування містила всього 10-12 ліжок. У 1913 році в Юзівці була організована земська лікарня на 40 ліжок. У переддень революції число ліжок збільшилося до 100. Тож, на місто з населенням понад 50 тисяч осіб припадало близько 150 ліжок і 18 лікарів, причому 5 з них – приватно практикуючих. В перші роки після революції в Донбасі створюються нові лікувально-профілактичні та санітарно-протиепідемічні установи. Після створення в лютому 1919 року самостійної Донецької губернії з частин Харківської, Єкатеринославської губерній і області Війська Донського, в ній особливо інтенсивно розгорнулося будівництво закладів охорони здоров’я. Уже в 20-х роках в губернії було зведено 160 лікарень на 5511 ліжок, 127 амбулаторій, 20 поліклінік і диспансерів і 133 фельдшерські пункти. Крім того, великий розмах одержала так звана робоча медицина. Було розгорнуто значну мережу заводських і шахтних медичних установ. До 1923 року на ці галузі працювали 81 лікарня на 3426 ліжок, 12 поліклінік, 38 амбулаторій, 62 фельдшерські пункти, спеціально призначені для обслуговування шахтарів, металургів і представників інших робітничих професій. Лікувальними та санітарно-епідеміологічними установами області проводилася значна робота, спрямована на боротьбу з інфекційними захворюваннями, які в той час справляли значний вплив на демографічні процеси в регіоні. Саме в ці роки почалася масова кампанія зі щеплення проти холери, черевного тифу й інших інфекційних захворювань, була налагоджена своєчасна ізоляція заразних хворих тощо. Проводилася значна робота з попередження соціальних хвороб, у першу чергу – туберкульозу.

Весь характер медико-санітарної діяльності у відбудовний період вочевидь став набувати яскраво виразного профілактичного спрямування. Саме такий напрямок мала протиепідемічна робота з переважним використанням диспансерного методу. Загально-санітарні заходи були спрямовані на оздоровлення зовнішнього середовища: житла, водопостачання, очищення, оздоровлення умов праці робітників. Величезне прогресивне значення мало запровадження загальнодоступної і безкоштовної медичної допомоги. Підвищення медичної допомоги визначалося зростанням кількості медичних працівників. Якщо в 1923 році на Юзівський округ припадало 95 лікарів, тобто приблизно 3 лікаря на 10 тисяч населення, то в 1927 році це число дорівнювало 269, що складало 5 лікарів на 10 тисяч населення. Досягнення значних успіхів у розбудові практичної охорони здоров’я потребувало й поліпшення санітарного стану населених пунктів, що виявилося вкрай складною справою. Безумовно, все це вимагало поряд з розширенням медико-санітарної мережі й удосконалюванням якості її роботи, створення науково-дослідних медичних установ і, особливо, підготовки медичних кадрів з глибоким знанням місцевої специфіки, крайової патології, санітарних умов життя населення. Практика показувала, що для вирішення низки конкретних питань з подальшого підйому охорони здоров’я Донбасу потрібна велика кількість практичних лікарів і вчених-медиків, які б виросли, так би мовити, на «Донецькому ґрунті». З цією метою в березні 1926 року в Сталіно створюється Донецький інститут гігієни праці і професійних захворювань, який став першою науковою медичною установою в губернії.

Не менш значною подією в житті Донбасу було створення в 1930 році в Сталіно медичного інституту, який мав забезпечити регіон висококваліфікованими науковими медичними кадрами. Наприкінці 20-х років в Україні нараховували чотири вищих медичних навчальних закладів – Київський, Одеський, Харківський та Дніпропетровський медичні інститути. Незважаючи на те, що це були великі, давно сформовані навчальні заклади, кількість підготовлених ними лікарів була явно недостатньою. Виступаючи в грудні 1929 року на зборах лікарів у м. Сталіно (нині Донецьк) Нарком охорони здоров’я Української республіки, справедливо відзначаючи нестачу лікарів у Донбасі, вважав за необхідне створення тут п’ятого медичного вузу України. Збори лікарів схвалили цю пропозицію й ухвалили клопотати про відкриття інституту в м. Сталіно, центрі Донецького басейну. У січні 1930 року в колишній столиці України – м. Харкові, відбувся з’їзд керівників охорони здоров’я республіки. На з’їзді підкреслювалося, що до кінця першої п’ятирічки Донецькому басейнові знадобиться більше трьох тисяч лікарів, причому існуючі чотири медінститути України не зможуть цілком забезпечити цю потребу. З огляду на це, делегати з’їзду прийняли рішення «… про необхідність відкриття нового п’ятого медвузу України в Донбасі, відповідно до наміченого колосального розвитку останнього».

Таким чином, необхідність створення медінституту в Донбасі не викликала сумніву. Дискусія розгорнулася навколо питання про місце формування вузу, оскільки два міста претендували на нього — Луганськ і Сталіно. Народний комісар охорони здоров’я України поставив перед відповідними організаціями Луганська й Сталіно умови, від виконання яких мало залежати вирішення питання про місце організації інституту. У листі Наркома охорони здоров’я Сталінському і Луганському окрвиконкомам йшлося, що при виборі місця створення медінституту Наркомздрав виходитиме з таких міркувань:

  1. Можливості кращого забезпечення класового добору студентства.
  2. Забезпечення студентства і професури жилою площею.
  3. З тієї матеріальної і фінансової підтримки, що може окрвиконком узяти на себе при організації медінституту.

Одержавши від Луганського і Сталінського виконкомів відповідь на ці пункти, передбачалося остаточно вирішити питання про те, де буде засновано інститут і ввійти з поданням у Раднарком Української республіки. Сталіно і Луганськ оперативно відгукнулися на лист Наркомздраву. Луганське бюро лікарської секції й окрпрофрада писали:

«… У відношенні місця будування медвузу в Донбасі, саме в Сталіно чи Луганську ми вважаємо, що медвуз повинен бути відкритий у Луганську з таких мотивів:

  1. Виконання п’ятирічки з охорони здоров’я вимагає вже в переддень її початку зазначеного вище числа лікарів, що диктує відкриття медвузу уже восени цього року.
  2. При відкритті 5-го медвузу в м. Луганську є можливість використовувати наявність наукових сил для перших курсів медвузу.
  3. Закінчений будинок Інституту Народної освіти може бути використаний з усіма аудиторіями і лабораторіями для початку занять з осені 1930р., не очікуючи будування спеціальних корпусів медвузу.
  4. Наявність у м. Луганську медпрофшколи дає можливість використовувати її досвід і до деякої міри педагогічний склад як асистентів знову організованих кафедр.
  5. Споруджуваний будинок медшколи може бути також використаним для медвузу.
  6. Добре обладнана окружна лікарня може бути без особливих витрат переустаткована під клініку.
  7. Споруджуваний новий гуртожиток для вузів м. Луганська на 300 осіб, при наявності вже існуючої мережі гуртожитків, так само з цього року дозволить розмістити перший набір медиків.
  8. Профілактизація медичної допомоги вимагає облаштування зразкових оздоровчих установ і станцій, що можуть бути розгорнуті в околицях Луганська, де є більш розвинена лікарняна мережа, ніж у Сталінському окрузі.
  9. Велике розмаїття промисловості Луганського округу (вугільна, металургійна, машинобудівна і хімічна) дасть можливість здійснити повне вивчення виробничих шкідливостей.
  10. Наявність усіх вищевикладених даних дає можливість відкрити медвуз у м. Луганську вже з осені 1930 року, що має першорядне значення».

Вивчивши клопотання Луганської секції лікарів і окружної ради профспілок, Всеукраїнський комітет «Медсантруд» і республіканська секція лікарів звернулися в Наркомосвіти та Наркомздрав з листом, у якому висловили свою підтримку луганчанам і пропонували «питання про організацію п’ятого медвузу в Україні (у Донбасі) поставити на практичний ґрунт». У свою чергу Сталінський окрвиконком, ознайомившись з листом Наркомздраву України, доручив окрплану розробити заходи щодо підготовки й організації медичного інституту в м. Сталіно. Резолюція окрплану, затверджена окрвиконкомом наприкінці березня 1930 року, відображала проблеми приміщень для інституту, житлової площі для професорсько-викладацького складу і студентів, а також питання додаткових асигнувань на будівництво медінституту за рахунок місцевого бюджету. Сталінський окрвиконком звернувся з доповідними записками у Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет, Народний Комісаріат охорони здоров’я, Народний Комісаріат освіти, Всеукраїнську Раду Професійних Спілок і у Всеукраїнський Комітет «Медсантруд», де висунув ряд важливих аргументів на користь організації п’ятого медінституту республіки саме в м. Сталіно. Ось найважливіші з цих аргументів:

  1. «Сталіно – один з найбільших робітничих центрів в Україні. Ще в 1926 році в ньому проживало 105887 осіб, так що вже тоді він стояв на першому місці після Харкова, Києва, Одеси і Дніпропетровська. Однак населення його збільшується, доходячи до 168537 осіб на 01.01.1930 р. Робочий люд в 1926 році складав 56,1%, у 1930 – 60,5%. Таким чином, якщо Сталіно є п’ятим центром в Україні, то, звісно, він і є те місто, де повинен будуватися п’ятий медінститут.
  2. Сталіно є найбільшим пролетарським центром в Україні, а округ — найбільш пролетарським округом, тож у майбутньому (з огляду на його ріст) потрібна буде велика кількість лікарів для медико-санітарних установ.
  3. Працюючі округи при відповідній підготовці можуть представляти доброякісний матеріал для інституту.
  4. Обов’язковою умовою правильної роботи медичного інституту є створення при ньому клінік, які повинні цілком відповідати своєму призначенню. У цьому відношенні м. Сталіно знаходиться в більш сприятливих умовах. Адже тут будується лікарня на 600 ліжок, отже, є можливість уже в поточному році внести в план будівництва лікарні деякі зміни з метою створення необхідних для інституту додаткових приміщень – аудиторій, лабораторій і інше. Відчутний вплив на якість медвузу можуть зробити різні наукові медичні установи. І з огляду на це, умови в Сталіно варто визнати більш сприятливими, оскільки є інститут гігієни і патології праці, який зможе знайомити майбутніх медпрацівників Донбасу зі своїми роботами, зацікавити найактуальнішими питаннями з оздоровлення праці. Необхідно підкреслити, що Сталінському медичному інституту слід обов’язково рекомендувати професійно-патологічний напрям у медичній освіті, оскільки він буде проводити підготовку лікарів для Донбасу і безпосередньо його основних індустріальних груп, так що момент професійних шкідливостей є одним з найважливіших факторів патології. Сталіно вже тепер є науковим центром, у якому працюють: Донецький гірничий інститут, Донецький інститут гігієни і патології праці, Донецький гірничо-дослідний інститут і, крім того, у м. Дмитрівці (Макіївці) працює науково-дослідний інститут техніки безпеки. Таким чином, у Сталіно легко вирішуватиметься питання забезпечення інституту педагогічними кадрами. Наявність у Сталіно інституту гігієни і патології праці, єдиного диспансеру в центральній поліклініці, різноманітних великих медичних установ — усе це створює великі можливості для практики студентів і ознайомлення їх із професійними шкідливостями».

На перший погляд, докази на користь Луганська здавалися не менш переконливими, чим на користь Сталіно. Однак Луганськ, незважаючи на розвинену в ньому промисловість і порівняно велику мережу медичних установ, був у роки першої п’ятирічки менш перспективним містом. Громадські організації м. Сталіно не обмежилися клопотаннями у різні інстанції і наполяганням на можливості організації медінституту вже в поточному, 1930 році, запросили де себе комісії Наркомздраву УРСР, Наркомосвіти УРСР, Всеукраїнського комітету «Медсантруд» і ознайомили «їх з умовами для відкриття п’ятого медвузу України в м. Сталіно. 10 квітня 1930 року відбулося спільне засідання президії Окрвиконкому і членів комісій з питання організації та відкриття медінституту. Засідання проходило в залі санітарної освіти центральної поліклініки, перед входом у який висів плакат з написом:

«Привіт урядовій комісії – організаторові Сталінського медичного інституту!»

При ознайомленні комісії з умовами й можливостями організації медичного інституту, виникли питання про приміщення для кафедр, гуртожитків, про викладацькі кадри і багато інших. Представники Сталінського окрздраву, окрплану й окрвиконкому давали вичерпні відповіді на всі поставлені комісією запитання.

В результаті докладної, ділової дискусії окреслилася така думка: «Комісія вважає, що Сталінський округ є найбільш промисловим, з найбільшою кількістю робітничого населення. Місто Сталіно оточене промисловістю – металургійною, вугільною, хімічною та іншими й у величезній своїй частині заселене робітничим класом. Наявна лікарняна мережа, а також знову споруджувані лікарні – вкрай необхідні для медичного інституту й можуть бути ним використані. Гірничий інститут, будучи могутньою установою, може тимчасово, не більше двох років, надавати свої лабораторії і кабінети (хімія, фізика) для викладання студентам медінституту. Наявність широко розгорнутої лікарняної мережі, забезпеченої висококваліфікованими лікарями, які можуть бути задіяні як викладачі, а також надання Окрвиконкомом приміщень, як для розгортання кафедр, так і для студентських гуртожитків і викладацького складу, а також зобов’язання Окрвиконкому взяти участь у фінансуванні будівництва медінституту в нинішньому році в розмірі 150 тисяч карбованців і в майбутньому 300 тисяч, з подальшою участю у будівництві, створює максимально сприятливі умови для того, щоб відкрити медичний інститут у м. Сталіно».

12 червня 1930 року відповідно до протоколу № 19/672 засідання Ради Народних Комісарів Української РСР (м. Харків) було прийнято рішення про відкриття восени 1930 року Сталінського медичного інституту.

Іван Якович Олімпієв
Іван Якович Олімпієв

Організаційну роботу вів завідувач Сталінським крайовим відділом охорони здоров’я Іван Якович Олімпієв, який став першим директором інституту. Йому в короткий термін вдалося підібрати кадри викладачів і співробітників, завершити ремонт виділених для інституту приміщень.

У будівлі колишнього Окрфінвідділу (нині міська лікарня №1) розмістилися перші кафедри:

  • суспільних наук, біології, анатомії, гістології, фізіології, канцелярія і бібліотека;
  • в приміщенні колишнього Окрземвідділу – кафедри фізики і хімії.

Під студентський гуртожиток були виділені палати 2-ї районної лікарні та приватні будинки. Апаратуру для кафедр замовили в Москві і Харкові, частину спеціальних приладів – за кордоном.

Значну допомогу надали медінститути Києва, Одеси, Харкова. Вони поділилися мікроскопами, харківські колеги надіслали частину експонатів свого анатомічного музею з оригінальними препаратами. Ленінградська військово-медична академія передала молодому внз кілька сотень томів зі своєї наукової бібліотеки. Завідувач кафедри нормальної анатомії Харківського медінституту академік В.П. Воробйов взяв участь в складанні плану будівництва інституту, зокрема морфологічного, фізико-хімічного корпусів, гуртожитку для студентів та житлового будинку для викладачів.

У липні 1930 р. було оголошено конкурс на заміщення посад завідувачів кафедр і викладачів. Одним з перших прибув з Одеси Микола Дмитрович Довгялло, який став деканом єдиного на той час лікувально-профілактичного факультету та завідувачем кафедри анатомії.

Незабаром приїхали професори О.Г. Черняховський, М.М. Кудрявцев, Е.Е. Паулі, які очолили кафедри гістології, фізіології та біології відповідно. До кінця листопада 1930 року в інституті були укомплектовані штати шістьма завідувачами кафедр, одним доцентом і десятьма асистентами (більше половини з них працювали за сумісництвом). При цьому понад третина посад викладачів залишалися ще вільними.

31 липня 1930 року Нарком охорони здоров’я України встановив план набору: 200 студентів на 1-й курс денного відділення з терміном навчання 4,5 роки і 290 учнів на робфак. Перші оголошення про набір були опубліковані в крайовій і міській газетах «Сталинский рабочий» і «Диктатура труда» в червні 1930 року. Прийом до інституту проходив до 1 листопада. Всього було подано 297 заяв, взяли 188 осіб. Переважне право при зарахуванні мала молодь з робітників і селян. Близько половини з них працювали до цього фельдшерами, медсестрами і санітарками.

Тільки за останній перед відкриттям інституту рік ліжкова мережа м. Сталіно зросла з 932 до 1088 ліжок. Щорічно поліпшувалася і якість діяльності лікарняних установ. Тільки за 1929 рік летальність у лікарнях м. Сталіно знизилася з 2,9% до 2,3%, а ця обставина була суттєвою, тому що клінічні бази доцільно було створювати в зразкових установах. Що стосується приміщень для теоретичних кафедр, то комісія з організації медінституту порушила клопотання перед міськвиконкомом про виділення для цього будинків однієї зі шкіл, окрфінвідділу та третього поверху клубу металургів, а також про надання приміщень під студентські гуртожитки. При цьому враховувалося, що на перших порах викладання фізики й хімії здійснюватиметься на відповідних кафедрах гірничого інституту.

Цікаво відзначити, що відомий анатом В. П. Воробйов приїжджав у червні 1930 року з Харкова в Сталіно, консультував І.Я. Олімпієва з питань організації інституту, знайомився з планами будівництва інститутських корпусів і брав участь у виборі для них місця. Після одержання приміщень для перших кафедр необхідно було терміново оснастити їх предметами першої необхідності: меблями, навчальною апаратурою, наочним приладдям, лабораторним посудом. Вирішити це питання повністю на місці не видавалося за можливе. Спеціальне скло було замовлене й отримане з Харківських склодувних майстерень, куди був відряджений з цією метою лаборант кафедри хімії, а згодом – асистент кафедри фармакології П.І. Беренський. Частину лабораторного посуду виділило місцеве аптекоуправління. Багато вузів країни надали посильну допомогу медінститутові в оснащенні кафедр. Так, Київський медичний інститут подарував близько 70 мікроскопів, що на початку відіграло суттєву роль в організації навчальних занять на кафедрах анатомії та гістології. В.П. Воробйов передав для музею при кафедрі анатомії ряд оригінальних препаратів, муляжів і таблиць з фондів Харківського анатомічного музею, а також дав креслення й зразки спеціальних меблів. Гостру потребу відчував організований інститут у науковій та навчальній медичній літературі. У цьому відношенні відчутну допомогу надала Ленінградська військово-медична академія. Фундаментальна бібліотека академії надіслала монографії, журнали, підручники і навіть дублікати дисертаційних робіт.

Наступним важливим питанням, без вирішення якого не можна було почати навчальний процес і наукову діяльність, стало питання про науково-педагогічні кадри. До певної міри ця проблема могла бути вирішена за рахунок залучення в інститут місцевих лікарів, науковців і викладачів, які вже працювали в Сталінських навчальних закладах і дослідницьких інститутах. З цих установ прийшли в інститут хірург, учень С.І. Спасокукоцького — В.М. Богославський, учень О.Г. Гурвича – гістолог В.А. Раввін, рентгенолог І.О. Кунін, фізіотерапевт С.М. Свідлер, терапевт П.О. Антоньєв, фізик В.В. Адаменко, а також лікарі П.П. Раєвський, Ф.М. Осипов, П.О. Контрольський, хімік В.С. Гроссман (згодом – відомий радянський письменник) та інші. Однак укомплектувати кафедри тільки за рахунок місцевих кадрів було неможливо. Це особливо стосувалося кафедр теоретичного профілю, чия діяльність мала розгорнутися в усій своїй повноті уже в перші роки існування інституту. З цією метою Наркомздрав УРСР разом з комісією з організації інституту почали широку переписку з різними установами і приватними особами з метою запрошення викладачів з інших міст країни для роботи у вузі. Особливо гостро постало питання про забезпечення кадрами кафедр анатомії, фізіології, біології, іноземних мов, фізики, хімії. Першим завідувачем кафедри нормальної анатомії на період її організації, з 20 липня до 1 листопада 1930 року, Наркомздрав Української республіки призначив В.П. Воробйова. У Харківському Центральному державному архіві збереглася власноручно написана записка В.П. Воробйова про його роботу в Сталінському медінституті.

Разом з В.П. Воробйовим організатором кафедри виступив М.Д. Довгялло, який прибув з Одеси і став з 1 листопада 1930 року її завідувачем. На кафедру гістології з Київського медичного інституту був направлений професор О.Г. Черняховський, відомий своїми роботами в області нейрогістології. Кафедру біології очолила Є.Є. Паулі, яка прибула з Харківського університету. З Харкова приїхав і М.М. Кудрявцев — організатор і перший завідувач кафедри нормальної фізіології. У цей період на створювані кафедри прибувають асистенти і викладачі. Так, за рекомендацією В.П. Воробйова з Харкова приїхала на кафедру анатомії асистент А.Т. Акілова, яка згодом стала професором Кемеровського медичного інституту.

Для забезпечення прибулих з інших міст професорів і викладачів житлом Президія окрвиконкому ухвалила забронювати 30 квартир. Поряд з організацією баз і комплектуванням професорсько-викладацького складу проводилася робота з забезпечення інституту добре підготовленими абітурієнтами. Важливим завданням того періоду було залучення до вищої освіти представників робітничого класу і колгоспного селянства, що відповідало духові того часу. У Донбасі виконання цих задач полегшувалося тією обставиною, що тут був потужний робітничий прошарок, з якого і відбиралася здібна, прагнуча знань, молодь. На неї, в основному, і орієнтувалися при створенні інституту і плануванні процесу підготовки лікарів.

Виходячи з цих настанов, улітку 1930 року, в період організації інституту була створена мережа спеціальних медичних робітфаків. Вони організовувалися не тільки в Сталіно, але й у Маріуполі, Макіївці, Горлівці, Костянтинівці й інших великих промислових центрах Донбасу, їхня діяльність будувалася з урахуванням потреб медінституту в студентах і координувалася вузом. На медробфаки «… приймаються винятково робітники, батраки, колгоспники, що мають робочий стаж не менше 2-х років. Прийом на робітфак проводиться за відрядженням організацій. Студенти 4-го курсу робітфаку забезпечуються стипендією на загальних підставах». На медичних робітфаках заняття проводилися у вечірній час, що давало можливість готуватися до вступу в інститут без відриву від виробництва.

Таким чином, медінститут забезпечував себе в майбутньому спеціально підготовленим контингентом студентів. Що стосується перших наборів, то вони комплектувалися, в основному, з випускників медпрофшкіл і медичних технікумів, які мали не менше 3-х років практичного стажу, а також з осіб, котрі закінчили загальноосвітні робітфаки і середні школи. Як бачимо, система добору студентів у медінститут у ті роки була ретельно продумана, ґрунтувалася на раціональному прагненні комплектувати студентські кадри з осіб, що мають життєвий і виробничий досвід. Підготовка інституту до прийому студентів велася й у напрямку забезпечення їх житлом. Під гуртожиток на 150 місць був переустаткований будинок 2-ї Радянської лікарні, переведеної на той час у нове приміщення, 200 студентів передбачалося розмістити в одному з великих житлових будинків міста. Однак організатори інституту добре розуміли, що це тільки перші кроки і що в найближчому майбутньому, у зв’язку зі збільшенням числа студентів, потрібне буде додаткове будівництво гуртожитків, їдалень і інших побутових приміщень. Саме про це писав 21 листопада 1930 року, у переддень відкриття інституту, І.Я. Олімпієв Народному комісарові охорони здоров’я республіки.

Всі проведені заходи не залишали сумнівів у тому, що восени 1930 року інститут буде відкрито. І тому ще влітку з’являються оголошення в місцевій пресі про прийом студентів на перший курс Сталінського медичного інституту. Такі оголошення розмістила 26 червня 1930 року газета «Молодий робітник», а дещо пізніше – «Диктатура праці» й інші газети. Першим підсумкам організаційної роботи зі створення інституту у вересні 1930 року було присвячено засідання партійного осередку при Сталінському відділенні спілки «Медсантруд», де з доповіддю виступив директор інституту І. Я. Олімпієв. Він зазначив, що питання про бази інституту успішно вирішується, проводиться активне комплектування професорсько-викладацьких кадрів і добір абітурієнтів. З огляду на успішно проведену підготовку до відкриття інституту, Народний комісаріат охорони здоров’я УРСР відзначав, що, незважаючи на ряд неминучих труднощів «…організація інституту протікає у винятково сприятливих умовах, з погляду відносин до цього питання урядових і суспільних кіл. Основними приміщеннями і засобами інститут забезпечений». Усе це дало можливість студентам приступити до занять у листопаді 1930 року.

Перший навчальний рік почався 28 листопада 1930 року лекцією з нормальної анатомії, прочитаної професором М.Д. Довгялло. Цей день і вважається датою народження Сталінського державного медичного інституту, нині Донецького національного медичного університету. Єдиний на той час лікувально-профілактичний факультет в рік заснування вузу нараховував 138 студентів денної форми навчання і 290 робфаківців, яких на 6 кафедрах навчали 17 викладачів. В 1934 році на загальновузівських комсомольських зборах студенти вирішили, що вуз носитиме ім’я пролетарського письменника-гуманіста М. Горького. В 1939-40 навчальному році було відкрито ще 2 факультети: педіатричний та санітарно-гігієнічний. Протягом довоєнного періоду інститут підготував майже дві тисячі лікарів. Під час Великої Вітчизняної війни 12 професорів, 34 викладачі, 600 випускників та студентів з перших її днів були на фронтах. Багато хто з них віддали життя заради Перемоги. Не дивлячись на катастрофічні руйнування, вже за два тижні після визволення Донбасу (1943 р.) в інституті почалися заняття. Все відновлювалось за участю студентів і співробітників. В 1945 році на кафедрах вузу вже працювали 125 викладачів (з них 14 докторів та 22 кандидатів наук). В 1956 році створюється вечірній лікувальний (пізніше перейменований на II лікувальний) факультет, а в 1963 році – стоматологічний.

Складним було питання організації навчального процесу: тіснота приміщень, відсутність необхідного обладнання та приладів, нестача підручників і реактивів. Але виняткова енергія невеликого колективу викладачів допомагала долати труднощі. Викладачі та студенти брали участь в ремонті приміщень, їх обладнанні, виготовляли наочні та навчальні посібники. Кафедри інституту організовувалися послідовно, відповідно до проходження студентами академічного курсу, аж до першого випуску лікарів.

У центрі уваги адміністрації навчального закладу була перспектива розвитку інституту. Для цього, перш за все, треба було прискорити будівництво спеціального навчального корпусу, створити нормальні побутові умови для студентів. Всі ці питання вимагали термінового вирішення, і крайова Рада депутатів трудящих виділила інституту додатково будівлю товариства «Автодор» і один з корпусів колишньої земської лікарні. Тут розмістилися кафедри хімії, біології, мікробіології, патологічної анатомії, патофізіології та фізіології людини.

Для проведення навчального процесу з гігієни та педіатрії вдалися до допомоги науково-дослідних інститутів, які вже діяли в місті крайового інституту гігієни та патології праці й дещо пізніше – Науково-дослідного інституту охорони материнства та дитинства.

Практичні заняття з мікробіології проводилися в лабораторії обласної санепідстанції. Все це сприяло розвитку співпраці викладачів інституту з органами практичної охорони здоров’я, яке міцніло з року в рік. Частково була вирішена проблема житла для студентів: частина класних кімнат однієї зі шкіл-семирічок була використана під гуртожиток.

Навесні 1931 року проектне бюро Наркомату охорони здоров’я УРСР приступило до розробки креслень для будівництва морфологічного корпусу. Але проектування затягнулося і будівництво почали лише в травні 1934 року.

У 1931-32 роках на новостворених кафедрах приступили до роботи талановиті вчені й педагоги А.В. Анучін, М.М. Благовещенський, В.М. Богославський, Е.І. Бунін, О.Й. Войнар, К.М. Жмакіна, Б.Я. Каплун, С.Ф. Лєтнік, М.І. Медведєв, П.А. Мініовіч, М.І. Романцев, І.М. Чіжин, М.О. Чалісов, О.І. Чаругін та інші.

У 1936 році відбулася конференція, яка підвела підсумки наукової діяльності професорів та викладачів інституту за 5 років. За цей час було опубліковано понад 100 наукових праць, деякі з них були перекладені на іноземні мови. 33 викладачі підготували до захисту докторські й кандидатські дисертації, ґрунтуючись на отриманих результатах власних досліджень.

Іван Дмитрович Іонін
Іван Дмитрович Іонін

З 1937 р. до 1938 р. інститут тимчасово очолював професор Іван Дмитрович Іонін. І.Д. Іонін – організатор кафедри інфекційних хвороб, видатний діяч радянської медичної науки, в подальшому головний епідеміолог та інфекціоніст Червоної Армії, генерал-майор медичної служби.

Від 1935 до 1939 року, частинами, вводиться в дію морфологічний корпус. У ньому розмістили кафедри нормальної анатомії, топографічної анатомії, патологічної анатомії, біології, фізики та патофізіології. До послуг студентів були залучені три похилі аудиторії, обладнані проекційними установками, рентгенкабінет, навчальний анатомічний музей, тощо.

В цей час за рахунок збільшення набору зростала кількість студентів. У порівнянні з 1931-1935 р.р., прийом на перший курс збільшився з 200-300 до 450 осіб. Кількість студентів в 1940/41 навчальному році перевищила 2000 осіб.

Ісаак Мойсейович Шейкін
Ісаак Мойсейович Шейкін

З 1938 р. до 1941 р. директором Сталінського медичного інституту був доцент кафедри психіатрії Ісаак Мойсейович Шейкін.

До 1939 року інститут мав лише один лікувально-профілактичний факультет. У 1939/1940 навчальному році відкрилися педіатричний і санітарно-гігієнічний факультети. За весь довоєнний період інститут дав країні 1966 лікарів. Однак успішному розвитку і становленню ВНЗ завадила війна.

Літня екзаменаційна сесія 1941 р. була перервана німецько-радянською війною 1941-1945 р.р. На проведеному мітингу студенти і викладачі заявили про свою готовність зі зброєю в руках захищати Батьківщину. Понад 300 юнаків та дівчат – випускників інституту після здачі останнього державного іспиту прийшли до райвійськкоматів з проханням послати їх на фронт.

За вказівкою Наркомату охорони здоров’я УРСР при інституті були організовані курси військово-польових лікарів. Начальником їх призначили доцента кафедри нормальної анатомії С.Б. Зелігмана. Від липня до жовтня 1941 року на курсах пройшли навчання сотні лікарів, які в подальшому успішно надавали допомогу бійцям на різних фронтах війни.

У жовтні 1941 року м. Сталіно було окуповане німецькими військами. З невідомих причин Сталінський медичний інститут не був евакуйований. У період окупації від жовтня 1941 до вересня 1943 року Сталінський медичний інститут навчанням студентів не займався. Разом з тим в цей проміжок часу на його базі функціонували курси підвищення кваліфікації лікарів.

Частина співробітників інституту евакуювалася зі Сталіно, частина пішла на фронт, частина залишилася на окупованій території. Багато з тих, хто залишилися перейшли на роботу в лікарні міста, які фінансувалися окупаційною владою, частина з них брала участь в роботі курсів підвищення кваліфікації лікарів.

Як керівники військово-медичної служби тільки в перший місяць війни в Червону Армію були призвані 12 професорів і викладачів. До кінця 1941 року їх кількість збільшилася до 20. Депутат Верховної Ради України, завідувач кафедри інфекційних хвороб, заслужений лікар України, професор І.Д. Іонін був призначений головним епідеміологом, потім головним інфекціоністом Червоної Армії, він загинув в травні 1945 року.

Завідувач кафедри госпітальної хірургії, професор В.М. Богославський став провідним хірургом евакогоспіталю, його дружина – асистент кафедри патологічної анатомії А.М. Богославська і син Ростислав – студент випускного курсу – хірургами того ж госпіталю. Сім’я Богославських внесла свої заощадження в фонд оборони країни і отримала подяку Верховного Головнокомандувача.

Заслужений лікар УРСР, завідувач кафедри акушерства та гінекології професор К.М. Жмакін працював головним гінекологом Калінінського і 1-го Прибалтійського фронтів, завідувач кафедрою ЛОР-хвороб, професор С.Ф. Лєтнік – головним отоларингологом евакуаційних госпіталів Свердловської області. Провідними хірургами і начальниками хірургічних відділень в госпіталях були П.П. Раєвський, О.Б. Сігалов, З.І. Стукало (після війни – головний хірург Донецького облздороввідділу), Б.С. Агте (після війни – професор, завідувач кафедри нервових хвороб), Є.К. Могилевська (після війни – доцент кафедри нервових хвороб), В.О. Кузнецов, Ф.М. Осипов (після війни – доцент кафедри факультетської хірургії), Я.М. Ландау (після війни – професор, завідувач кафедри акушерства та гінекології), Я.Д. Дмитрук (після війни – доцент кафедри загальної хірургії), С.І. Поляк, Я.Д. Зіньковський.

Очолювали медичні відділення в госпіталях, спеціальні лабораторії або підрозділи у військах Г.Л. Кац (після війни – професор, завідувач кафедри терапії ФПО), В.С. Шуренок, С.М. Свідлер (після війни – доцент, завідувач кафедри фізіотерапії та лікувальної фізкультури), М.С. Лейчик (після війни – доцент, завідувач кафедри топографічної анатомії та оперативної хірургії), Л.Р. Коломойцев (після війни – доцент, завідувач кафедри мікробіології, вірусології та імунології) та інші. Студент 4-го курсу лікувального факультету Б.А. Шапаренко (після війни – професор, завідувач кафедри оториноларингології) був хірургом медико-санітарного батальйону, студент 5-го курсу Г.П. Кондратенко (після війни – професор, завідувач кафедри мікробіології, вірусології і імунології, ректор інституту від 1964 до 1985 р.) служив в медичних підрозділах кавалерійського з’єднання і хірургічному польовому рухомому госпіталі першої лінії. Асистент кафедри акушерства і гінекології К.С. Залевський брав участь в обороні Сталінграда, у визволенні Кубані та Донбасу.

До останньої хвилини життя вселяв віру в перемогу у бійців, що виходили з оточення, молодий військовий лікар третього рангу 406-го стрілецького полку Ж. Леоненко. Беручи участь в прориві ворожого кільця, він зумів з полковим медичним пунктом вивести всіх поранених, але, отримавши тяжке поранення, помер у госпіталі 23 грудня 1941 року.

Приклад хоробрості й героїзму проявили випускники інституту військові лікарі В. Машкара і П. Рабічев, які загнули на бойовому посту взимку 1941 року в Ленінграді.

Безстрашними патріотами проявили себе багато лікарів і студентів, які опинилися в тилу ворога. Завідувач кафедри неорганічної хімії Р.М. Головатий був командиром партизанської групи, що діяла на території м. Сталіно і області. Асистент кафедри гістології В.О. Сібірькова – учасниця партизанського загону під командуванням В.Д. Авдєєва (Донського).

Доцент кафедри органічної хімії Д.М. Фомічов – учасник партизанської групи, розстріляний фашистами в лютому 1943 року. До кінця вірним військовій присязі залишався військовий лікар А. Воробйов, що не припинив боротьби і в нелюдських умовах фашистського полону. Разом з іншими членами групи опору він брав участь в організації втеч.

Студентка 3-го курсу Шура Васильєва керувала патріотичною групою в м. Сталіно. Патріотки допомогли втекти з фашистського концентраційного табору 243 військовополоненим. У 1942 році всі члени групи були розстріляні.

Після визволення м. Сталіно у вересні 1943 року виявилися повністю зруйнованими морфологічний корпус інституту, 13 корпусів клінічної лікарні, будівлі дитячої та шкірно-венеричної клінік інституту, фізіотерапевтична лікарня, шлако-водна лікарня. При цьому вціліли психіатрична клініка і центральна поліклініка, де до війни розміщувалися деякі кафедри інституту.

Через два тижні після звільнення міста в інституті почалася реєстрація студентів, що перервали навчання в 1941 році, а в грудні 1943 року поновилися заняття. Офіційно перший після вигнання окупантів навчальний рік почався в січні 1944 року – на 1-й курс було прийнято 200 студентів. Навчання тривало без літніх канікул до жовтня 1944 року. Тоді почався черговий 1944/45 навчальний рік. Для занять використовувалися підвальні й напівпідвальні приміщення морфологічного корпусу та гуртожитків.

Почали повертатися в місто провідні вчені, завідувачі кафедр.

Олексій Йосипович Войнар
Олексій Йосипович Войнар

Від 25 вересня 1943 року до 3 березня 1944 року тимчасово виконував обов’язки директора інституту професор Олексій Йосипович Войнар – завідувач кафедри біохімії, один із засновників вчення про роль мікроелементів в організмі людини.

Леонід Миколайович Кузменко
Леонід Миколайович Кузменко

У 1944 році директором інституту був призначений професор Леонід Миколайович Кузменко – керівник із великим досвідом, завідувач кафедри факультетської хірургії.

На початку 1945 року на кафедрах та відділах вже працювало 126 викладачів. Відроджувалися основні корпуси та гуртожитки інституту, одночасно вирішувалася проблема оснащення клінічних кафедр. Уже в 1948/49 навчальному році не було потреби в реактивах, барвниках, хімічному склі, медикаментах. Кафедри придбали багато нових приладів.

Андрій Михайлович Ганічкін
Андрій Михайлович Ганічкін

У 1951 році професор Л.Н. Кузменко очолив Львівський медичний інститут, а ректором Донецького медичного інституту був призначений завідувач кафедри загальної хірургії, професор Андрій Михайлович Ганічкін – прекрасний хірург і організатор, який багато зробив для подальшого розвитку ВНЗ.

У 1952/53 навчальному році здали першу чергу головного морфологічного корпусу, що дозволило розмістити в хороших приміщеннях вісім теоретичних кафедр. У 1954 році морфологічний корпус був повністю відновлений.

Від 1 вересня 1953 року в інституті знову почали функціонувати педіатричний і санітарно-гігієнічний факультети. У 1956 році на лікувальному факультеті було організовано вечірнє відділення. У вересні 1968 року на базі вечірнього відділення був створений вечірній лікувальний факультет, який в 1974 році реорганізували в другій лікувальний факультет.

Уже до кінця 1955 року досягнуто довоєнне число теоретичних і клінічних кафедр. У 1959 році здано в експлуатацію гуртожиток на 700 місць. Це дало можливість колишній гуртожиток використовувати для навчальної бази. Через рік було введено в дію ще один гуртожиток на 300 місць.

У 1961 р. Сталінський медичний інститут перейменовано в Донецький державний медичний інститут.

У 1962 році було створено факультет удосконалення лікарів, першим деканом якого був професор Р.В. Богославський. Спочатку підвищення кваліфікації проводилося на кафедрах, що викладали для студентів. Від 1963 року організовані кафедри факультету удосконалення лікарів.

У 1963 році відчинив двері стоматологічний факультет, який очолив професор М.М. Транквілітаті.

У 1964 р. професор А.М. Ганічкін був призначений директором Ленінградського НДІ онкології АМН СРСР.

Геннадій Петрович Кондратенко
Геннадій Петрович Кондратенко

Від 1964 до 1985 року колективом інституту керував завідувач кафедри мікробіології, вірусології та імунології, Заслужений діяч науки України, професор Геннадій Петрович Кондратенко, який тривалий час працював до цього проректором з навчальної роботи. Вперше в історії ВНЗ очолив його колишній випускник. Швидкими темпами розвивався інститут в 60-70 роки. Виросли нові корпуси, гуртожитки, розширилися навчальна і клінічна бази, зріс обсяг наукових досліджень.

Розширенню навчально-виробничої бази інституту сприяла здача в експлуатацію в 1971 році нового шестиповерхового приміщення санітарно-гігієнічного факультету – 3-го навчального корпусу. У новому корпусі розмістились: актова зала на 1000 місць, лекційні аудиторії на 160, 190 і 420 місць.

Від 1965 до 1985 рік значно розширилася клінічна база інституту. Вона була представлена широкою мережею лікувально-профілактичних установ. Для виробничої практики студентів і роботи аспірантів задіяно більше 70 міських і центральних районних лікарень, близько 20 дитячих лікарень і відділень, 20 стоматологічних відділень і поліклінік, а також 13 санітарно-епідеміологічних станцій.

Важливі зміни відбулися в професорсько-викладацькому складі. Так, якщо в 1962/63 навчальному році в інституті працювало 439 викладачів, з них 22 доктори і 54 кандидати наук, то в 1980/81 навчальному році на 6 факультетах, підготовчому відділенні, в центральній науково-дослідній лабораторії працювало вже 884 співробітників, в т.ч. 83 докторів і 508 кандидатів наук.

Після закінчення німецько-радянської війни перед колективом інституту, поряд з іншими важливими завданнями, постало питання наукового пошуку. Вже в 1949 році в науковій роботі брало участь більшість професорсько-викладацького складу. За післявоєнний період до вересня 1952 року викладачами було захищено 5 докторських і 27 кандидатських дисертацій.

До 1952 року кафедри могли прийняти вже 6 аспірантів і 20 клінічних ординаторів (в 1946/47 – відповідно 2 і 11). Результатом активної науково-дослідницької роботи, що розгорнулася в інституті в післявоєнні роки, було відзначено значне зростання науково-педагогічних кадрів. Число викладачів з науковим ступенем і вченим званням зросла до 1952 року до 60 осіб.

До середини 70-х років Донецький державний медичний інститут перетворився з невеликого ВНЗ 3-ї категорії в один з найбільших і провідних медичних інститутів в СРСР, поступаючись за кількістю студентів тільки 1-му та 2-му Московським медичним інститутам. У 80-х роках ХХ століття набір на 1-й курс на всі факультети становив понад 1000 студентів. В цілому на всіх 5-ти факультетах інституту навчалося понад 6000 студентів.

У 80-ті роки ХХ століття в інституті функціонували 2 лікувальних, педіатричний, санітарно-гігієнічний, стоматологічний факультети, факультет удосконалення лікарів і підготовче відділення.

До цього часу в інституті побудовані: санітарно-гігієнічний, спортивний і стоматологічний корпуси, ЦНДЛ, 7 гуртожитків на 4406 місць, їдальня на 550 посадочних місць, спортивно-оздоровчий табір «Сонячний» на березі р. Сіверський Донець, створений санаторій-профілакторій для студентів.

Лише за період 1965-85 років співробітниками інституту захищено 78 докторських і 496 кандидатських дисертацій, отримано 314 авторських свідоцтв на винаходи, отримано 3 Державні премії України, 1 премія АН України, 10 медалей і 21 диплом ВДНГ України та СРСР. Протягом п’яти років поспіль (1981-1985 роки) за рівнем навчально-методичної роботи Донецький медичний інститут посідав перше місце серед всіх медичних інститутів СРСР.

В цей час в інституті працює ціла плеяда прекрасних педагогів і науковців: професори: К.О. Дікштейн, М.М. Транквілітаті, О.М. Кімбаровська, С.Б. Зелігман, І.В. Коміссаров, Г.П. Кондратенко , К.О. Дрель, О.А. Ластков, А.О. Слюсарєв, В.Д. Ванханен, Б.М. Зорін, М.В. Гринь, Г.С. Кірьякулов, В.С. Лавриненко, Ю.М. Андрюшин, А.П. Селіванов, А.А. Шаптала, В.М. Єльський, Ю.М. Талакін, а також клініцисти: – М.О. Торсуєв, К.Т. Овнатанян, О.Я. Губергріц, М.І. Франкфурт, Р.В. Богославський, Б.С. Агте, Б.Я. Резнік, Ю.М. Вітебський, А.Я. Штутін, М.Л. Кущ, Л.Г. Завгородній, А.Ф. Греджев, Б.А. Шапаренко, О.І. Гмиря, М.Н. Бухарович, З.В. Крюкова, Є.З. Поляк, І.О. Верещагін, В.П. Карпушин, В.П. Мірошниченко, В.І. Кондратенко, Є.В. Молжанінов, Г.В. Бондарь, О.К. Мерзон, Р.І. Новікова, В.Р. Окушко, С.С. Острополець, Я.В. Оберемченко , В.М. Павленко, В.І. Родін, П.С. Серняк, В.В. Синяченко, Є.М. Самар, Б.М. Турбін, В.А. Хараберюш, Л.Д. Тараненко, Є.О. Щербина, В.М. Буценко, Л.С. Бондарєв, Г.Д. Дорофеєва.

Саме завдяки їх зусиллям був створений фундамент для подальшого розквіту нашої Alma Mater. У 1980 році за значні досягнення в підготовці кваліфікованих кадрів для практичної охорони здоров’я, успіхи в науковій і лікувальній роботі, а також у зв’язку з 50-річчям від дня заснування Донецький державний медичний інститут був нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР (в той час – найвища нагорода УРСР).

Валерій Миколайович Казаков
Валерій Миколайович Казаков

Від 1985 р. до 2010 р. ректором університету був завідувач кафедри нормальної фізіології, Герой України, академік НАМН України, Заслужений діяч науки і техніки України, доктор медичних наук, професор Валерій Миколайович Казаков. Особливу увагу в цей період часу було приділено розвитку науки і підготовці науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації – кандидатів і докторів медичних наук.

У 1990 р було організовано Міжнародний навчальний центр, метою якого була довузівська підготовка іноземних громадян, а в 2002 р. почав роботу фармацевтичний факультет.

ДонНМУ
ДонНМУ

Постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року № 407 Донецькому державному медичному інституту ім. М. Горького присвоєно статус університету і університет був атестований на четвертий (найвищий) рівень акредитації.

У березні 1995 року Верховна Рада України внесла Донецький медичний університет ім. М. Горького в перелік підприємств і організацій, приватизація яких заборонена в зв’язку з їх загальнодержавним значенням.

У 2005 рік ДонНМУ приєднався до Болонського процесу, що спричинило зміни в системі освіти, прийнятої в вузі.

Указом Президента України від 23 серпня 2007 р № 785/2007 Донецькому державному медичному університету ім. М. Горького присвоєно статус національного.

У 2014 році агентство «Експерт РА» присвоїло ВУЗу рейтинговий клас «С» означає «високий рівень» підготовки випускників.

Юрій Васильович Думанський
Юрій Васильович Думанський

Від 2010 до 2015 р. університетом керував завідувач кафедри онкології та радіології факультету інтернатури і післядипломної освіти, член-кореспондент НАМН України, Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України, доктор медичних наук, професор Юрій Васильович Думанський – випускник нашого університету.

Прерогативою вузу було безперервне поєднання навчально-виховної, наукової та лікувальної роботи. В університеті діяв повний цикл підготовки лікаря: медичний ліцей, факультет підготовки медичних сестер (вища освіта), університет (вища освіта), інтернатура (спеціалізація) і удосконалення лікарів з їх атестацією. Клінічні бази університету розташовані в найбільших установах охорони здоров’я міста та області.

В університеті на семи факультетах: трьох медичних, міжнародному, стоматологічному, фармацевтичному, післядипломної освіти навчалися майже 6000 студентів, 1500 – лікарів-інтернів, щорічно підвищували кваліфікацію понад 8500 лікарів-курсантів. Функціонували магістратура, клінічна ординатура, аспірантура, докторантура.

Навчальний процес на 79 кафедрах університету забезпечували понад 1100 викладачів, з них понад 200 – докторів наук і професорів та понад 600 – кандидатів наук і доцентів. Серед викладачів університету – 2 Герої України, 1 академік НАН України, 3 академіки НАМН України, 6 членів-кореспондентів НАМН України, 19 Заслужених діячів науки і техніки України, 3 Заслужені працівники вищої школи і народної освіти України, 12 Заслужених лікарів України, 13 лауреатів Державної премії України в галузі науки і техніки.

Донецький національний медичний університет ім. М. Горького мав такі основні наукові підрозділи:

  • науково-дослідні інститути і клініки:
    • НДІ травматології та ортопедії,
    • НДІ медичних проблем сім’ї,
    • університетська клініка;
  • науково-дослідні центри та лабораторії:
    • Міжнародний медичний фізико-хімічний центр,
    • Центральна науково-дослідна лабораторія,
    • Донецький регіональний центр охорони материнства і дитинства,
    • Центр дерматокосметології та естетичної медицини,
    • Регіональний медичний центр «Медицина і безпека праці»,
    • Центр міжнародної співпраці «Плід як пацієнт»,
    • Центр клітинної і тканинної трансплантації.

Довузівська підготовка проводилась в медичному ліцеї, народному університеті «Юний медик», Міжнародному навчальному Центрі для заркордонних студентів. Освітня діяльність університету ліцензована Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України.

В університеті видавалось 14 науково-практичних журналів, багато з яких здобули визнання далеко за межами України:

  • «Архів клінічної та експериментальної медицини»,
  • «Міжнародний вісник медицини»,
  • «Український журнал хірургії»,
  • «Здоров’я дитини»,
  • «Нейронауки: теоретичні та клінічні аспекти»,
  • «Університетська клініка»,
  • «Український журнал телемедицини та медичної телематики»,
  • «Журнал дерматології та косметології ім. Н.А. Торсуєва»,
  • «Вісник невідкладної і відновної медицини»,
  • «Травма»,
  • «Вісник гігієни та епідеміології»,
  • «Медико-соціальні проблеми сім’ї»,
  • «Журнал психіатрії та медичної психології»,
  • «Міжнародний неврологічний журнал».

В університеті функціонвало 6 спеціалізованих вчених рад з правом захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора медичних наук за спеціальностями: гігієна, нормальна фізіологія, ревматологія, патологічна фізіологія, педіатрія, акушерство і гінекологія, травматологія та ортопедія, імунологія і алергологія, анестезіологія та інтенсивна терапія, кардіологія, внутрішні хвороби, онкологія, променева діагностика і променева терапія, патологічна анатомія.

У цей проміжок часу значний внесок у створення іміджу університету внесли професори: В.І Агорков, Р.Ф. Айзятулов, С.Б. Арбузова, В.М. Астахов, Е.Ф. Барінов, С.К. Боєнко, Г.В. Бондар, В.Д Ванханен, І.Є. Верхулецький, С.В. Веселий, О.І. Герасименко, В.К. Гринь, Н.Б. Губергріц, Ф.І. Гюльмамедов, А.Е. Дорофеев, Ю.В. Думанський, О.І. Дядик, С.К. Євтушенко, М.В. Єрмолаєва, Б.Б. Івнєв, Г.А. Ігнатенко, В.М. Казаков, А.М. Кардаш, В.А. Кльомін, В.Г. Климовицький, П.Г. Кондратенко, Д.О. Ластков, В.М. Лобас, Ю.Є. Лях, І.М. Матрос-Таранець, О.І. Міміношвілі, Н.В. Нагорна, К.П. Павлюченко, А.П. Педорець, Т.В. Проценко , К.Г. Селезньов, Ю.П. Серняк, О.В. Синяченко, В.М. Сокрут, О.А. Статінова, С.К. Суржанський, Л.А. Сухіна, О.А. Удод, В.М. Хоменко, В.К. Чайка, В.І. Черній, І.В. Чижевський, Є.І. Юліш, С.П. Ярова і ін.

Після початку збройного конфлікту, Міністерство освіти України перемістило ДонНМУ в місто Краматорськ. У листі до ректорів медичних вузів ректор ДонНМУ член-кореспондент НАМНУ, професор Ю.В. Думанський, акцентує увагу на тому, що «ДНР» проводить незаконну і протиправну діяльність в місті Донецьку. Частина студентів перевелася в інші медичні вузи України. Частина викладацького колективу та студентів залишилися в Донецьку, призначений новий ректор вузу, колишній голова профкому ДНМУ, канд. мед. наук Богданов А.Б. Частина співробітників ДонНМУ були переміщені в м Червоний Лиман. Крім цього, функціонують, факультети в м Кропивницький (Кіровоград) та м Маріуполь.

Війна, тепер уже російсько-українська, в черговий раз перервала поступальний розвиток нашого університету. Незважаючи на захоплення адміністративних будівель, заворушення в місті, керівництву університету вдалося завершити 2013/2014 навчальний рік, а випускникам – видати українські дипломи про вищу медичну освіту державного зразка. Було навіть розпочато вступну компанію зі вступу до університету і ті, хто успішно пройшов вступні випробування змогли продовжити навчання в уже переміщеному ДНМУ.

5 липня 2014 року Донецьк був повністю окупований російською армією, російськими найманцями і представниками місцевих колаборантів. У зв’язку з тим, що від 1.09.2014 року університет був підпорядкований «міністерству освіти і науки» так званої «ДНР», він вимушено призупинив свою роботу.

Відповідно до наказу Міністерства охорони здоров’я України від 21.11.2014 №876 Донецький національний медичний університет ім. М.Горького з 1.12.2014 р. розпочав свою роботу (тимчасово) за новою юридичною адресою на базі Краснолиманського медичного коледжу.

До цього часу частина співробітників університету перейшла на роботу в інші ВНЗ України (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Івано-Франківськ тощо). Частина співробітників – переїхала до Краматорська і зайнялася організацією роботи університету, частина працівників – залишилася на окупованій території в Донецьку і продовжила роботу в медичному університеті так званої «ДНР».

Незважаючи на численні складнощі, ініціативною групою викладачів і студентів була проведена величезна робота з організації навчального процесу та створення клінічних баз університету в нових умовах. Була проведена реєстрація тих студентів, які виявили бажання навчатися в переміщеному ДНМУ.

Основною базою для розміщення адміністрації університету і більшості кафедр теоретичного профілю стала Донбаська державна машинобудівна академія в Краматорську. Клінічні кафедри були організовані на базі лікувально-профілактичних установ Краматорська, Слов’янська, Дружківки. Філія факультету інтернатури і післядипломної освіти організована в Маріуполі.

Донецький бізнесмен Р.Л. Ахметов закупив меблі для навчальних кімнат.

Заняття з лікарями-інтернами та лікарями-курсантами розпочалися 5 січня 2015 року, а зі студентами – 2 лютого. Заняття розпочалися на всіх 6-ти курсах. У даний час в університеті навчаються студенти за спеціальностями: лікувальна справа, педіатрія, медико-профілактична справа, стоматологія, фармація. Практично за всіма спеціальностями здійснюється навчання в інтернатурі, а також на післядипломному рівні освіти (первинна спеціалізація, передатестаційний цикл, тематичне удосконалення).

В університеті працює Студентське наукове товариство ім. М.Д.Довгялло, студентське самоврядування, профком студентів, а для дозвілля студентів є спортивні секції та гуртки художньої самодіяльності.

8 квітня 2015 року відновив роботу Науково-дослідний інститут травматології і ортопедії Донецького національного медичного університету (університетська клініка) в м. Лиман.

14 травня 2015 відбулася 77 наукова конференція студентів і молодих вчених, в роботі якої взяли участь студенти Києва, Харкова, Тернополя, Івано-Франківська, Вінниці. Завдяки старанням викладачів та студентів ці конференції проводяться щорічно. Так в цьому ювілейному навчальному році відбувся 82-гий всеукраїнський Конгрес студентів та молодих учених «Медицина ХХІ сторіччя», в збірнику Конгресу опубліковано 253 наукові роботи.

Досить успішно (з огляду на близькість розташування до лінії фронту) була проведена вступна компанія в університеті. І у вересні 2015 року до занять приступило понад 400 першокурсників.

Серед співробітників університету працювали 4 члени-кореспонденти НАМН України, 4 заслужені діячі науки і техніки України, 2 заслужених лікаря України, 2 заслужені працівники охорони здоров’я України, 4 лауреати Державної премії України галузі науки і техніки.

Кондратенко Петро Геннадійович
Кондратенко Петро Геннадійович

З 2018 до 2020 р.р., університет очолював Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України, доктор медичних наук, професор Кондратенко Петро Геннадійович – випускник нашого університету.

Тільки за останні 3 роки (2018-20 рр.) співробітниками університету підготовлено і видано 47 монографій, опубліковано понад 900 журнальних статей, 122 методичних рекомендацій, проведено 27 наукових конференцій, одержано 70 патентів (позитивних рішень) тощо. Затверджено 5 докторських та 28 кандидатських дисертацій.

В університеті весь час функціонувала спеціалізована вчена рада Д 11.600.04 з правом прийняття до розгляду та проведення захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) медичних наук за 4 спеціальностями: 14.01.12 – «ревматологія», 14.01.21 – «травматологія та ортопедія» , 14.01.07 – «онкологія», 14.01.22 – «стоматологія».

В університеті видається 7 періодичних науково-практичних журналів:

  • «Український журнал хірургії»
  • «Травма»
  • «Здоров’я дитини»
  • «Архів офтальмології України»
  • «Вісник клубу панкреатології України»
  • «Міжнародний неврологічний журнал»
  • «Журнал дерматовенерології і косметології ім. Н.А.Торсуева»

Кафедри стоматології обладнані новими стоматологічними установками, спеціалізованими меблями і сучасним лікувально-діагностичним обладнанням.

Від лютого 2016 року в університеті відкрито Центр інформаційних технологій, який призначений як для комп’ютерного оцінювання знань студентів, лікарів-інтернів та лікарів-курсантів, так і для підготовки до занять і самостійної перевірки знань. У вільний від занять час, в тому числі і вечірній час, кожен студент може скористатися наявним вільним доступом до високошвидкісного інтернету, записати наявну інформацію, безкоштовно скористатися багатофункціональними пристроями (сканування, друк).

У лютому 2016 року в університеті відкрито Центр симуляційної медицини, де студенти мають можливість освоювати всі необхідні практичні навички і вміння – внутрішньовенні, внутрішньом’язові, підшкірні ін’єкції, надання допомоги у разі травми голови, хребта і кінцівок, здійснювати обробку ран і опікових поверхонь, виконувати серцево-легеневу реанімацію і багато іншого.

Починаючи від 2015 року навчання в ДНМУ закінчили та одержали дипломи державного зразка 752 випускники, в т.ч.:

  • лікувальна справа –498 осіб
  • педіатрія – 89 осіб
  • стоматологія – 95
  • фармація – 74

На факультеті інтернатури та післядипломної освіти протягом 2015-20 років пройшли навчання: 16000 лікарів-курсантів та понад 1000 лікарів-інтернів.

З початком роботи ДНМУ за новою юридичною адресою були сформовані та почали працювати Вчена рада університету, Вчені ради факультетів, Наглядова рада університету, Конференція трудового колективу, Профспілковий комітет студентів та співробітників, органи студентського самоврядування. Їх робота значною мірою посприяла розвиткові університету завдяки прийняттю ґрунтовних рішень спрямованих на організацію навчального процесу.

Згідно консолідованого рейтингу вищих навчальних закладів України 2019 року, складеного інформаційним освітнім ресурсом «Освіта.ua», Донецький національний медичний університет посів 23 місце серед усіх ВНЗ України, 9 місце – серед медичних ВНЗ і 7 місце – серед ВНЗ східного регіону.

Пройдуть роки, але ми впевнені в тому, що майбутні покоління співробітників і студентів університету з честю продовжать славну історію рідної ALMA MATER!


Донецький національний медичний університет – 90 років (Новий етап розвитку)